27 січня 2014

2014 рік розпочався майже вдало: майже вчасно прийнято Держбюджет-2014, майже вчасно оновлено податкову звітність практично всіх бюджетонаповнюючих податків, майже повністю знижено ставки податків (як того вимагав ПКУ)… І це ще не всі «майже», які лишив по собі 2013 рік і вже встиг принести 2014-й… Чого лише вартує майже цілі руки, ноги, очі та голови українських мітингувальників. Та мова зараз не про це…

Романтики в пошуках хоча б одного розумного пояснення нинішньої ситуації таку динамічну зміну податкового та бухгалтерського законодавства можуть розцінювати, як спробу його спростити.

Однак на практиці це більше схоже на «інформаційний штурм» платників податків… Адже зрозуміло, що навіть звичайний рядовий бухгалтер на невеликому підприємстві не в змозі відстежити всі зміни в законодавстві. Що й говорити про бухгалтера великого підприємства, який щодня здійснює мільйонні операції?!

У нас багато нових роз’яснень стосовно того, як сплачувати податки, та жодного слова навіщо?..

Тому цілком логічно напрошується запитання: «А навіщо мені сплачувати податки?!» Чи є сенс у складанні звітності, скрупульозному обліку та в уважному вчитуванні у всі законодавчі нововведення?! Адже віддачу від цього побачити доволі складно… І хоча запитання й звучить дещо наївно — усе ж маємо розібратися.

Про те, що податки існують з давніх-давен, думаю, говорити не варто — пам’ятаємо про біблійську десятину. І що податки збираються для того, щоб держава могла існувати й виконувати всі покладені на неї функції, — також зрозуміло. Та чи завжди так? І чи не перетворюється цей привілей держави в існування за принципом «Мета виправдовує засоби»?!

Ще в XIV столітті середньовічний арабський філософ та історик Ібн Хальдун говорив, що збирати податки — це привілей держави. І необхідно це, в першу чергу, для її існування: «Внутрішня» сторона цієї влади полягає у всевладді правителя, здатного силою керувати підданими, реалізовувати закони, забезпечувати порядок всередині держави, збирати податки і формувати армію».

У свою чергу, Томас Гоббс у трактаті «Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского» також зазначив про необхідність податків як джерела існування держави. Але не все так просто, як здається на перший погляд. Томас Гоббс прямо назвав державу Левіафаном: «… рождение того великого Левиафана или, вернее (выражаясь более почтительно), того смертного Бога, которому мы под владычеством бессмертного Бога обязаны своим миром и своей защитой».

Тобто держава — це, так би мовити, всепоглинаючий монстр, який щодня розростається, і впоратися з ним стає все важче...

Джеймс Б’юкенен пішов ще далі. Він прямо зазначив, що «налоги — это принудительные инструменты, которые позволяют государствам взимать плату с лиц без какого-либо соответствующего личного изъяснения готовности платить в настоящее время.

<…>

Гражданское общество не имеет средств эффективного или действенного контроля над деятельностью однажды учрежденного правительства за пределами ограничений, установленных на конституционном уровне; в постконституционные периоды решения о налогах принимаются целиком максимизирующими бюджет или доходы политиками-бюрократами».

Цю модель Джеймс Б’юкенен назвав «моделлю Левіафана». Адже, намагаючись будь-якими методами максимально наповнити бюджет, не враховуючи реального стану платників податків, держава втрачає довіру своїх громадян і стає неконтрольованою... Із часом навіть чиновники не в змозі прослідкувати за всім. Як результат — неузгоджене законодавство, нелогічні зміни та неспроможність державних інститутів чітко регулювати ту чи іншу сферу…

Приблизно ось так уявляли собі Левіафана в давнину:

А як же виглядає сучасний, український Левіафан і, що важливо, чи існує спосіб його приборкати? Над цим варто замислитися...

Адже зійти з гори дуже легко, а от знову піднятися на неї — інколи майже неможливо!

Пересічний ідеаліст