Верховний Суд у своєму вердикті вказав, що закон про кримінальну відповідальність не містить обмежень прямої дії щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов’язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу.  Існування такої обставини потребує лише більш виваженого та обережного підходу при обранні заходу примусу, виходячи із загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації.

Причиною для появи такого тлумачення стала справа, де особу засудили за порушення правил безпеки дорожнього руху, але при цьому її не позбавили права керувати транспортним засобом.

Прокуратура вважала, що факт вчинення засудженим у стані алкогольного сп'яніння тяжкого злочину та відсутність переконливих даних щодо працевлаштування засудженого вказують на необхідність застосувати до нього додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами. Колегія суддів пішла назустріч такій позиції та відправила справу на новий розгляд. При цьому вони наголосили: у таких справах слід проаналізувати характер й обсяг допущених засудженим грубих порушень ПДР, зокрема – перевищення засудженим швидкості, допустимої в населеному пункті. Вони мають значення при виборі заходу примусу та для забезпечення його мети. Їх сукупність свідчить про те, що обране покарання без позбавлення права керувати транспортними засобами очевидно не сприятиме запобіганню вчиненню нових правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху ні засудженим, ні іншими особами.

Крім того, у справах щодо злочинів проти безпеки руху думка потерпілого щодо виду та розміру покарання не є вирішальною. Тож суддям апеляційної інстанції не варто було зважати на думку потерпілого, який просив не застосовувати до засудженого додаткового покарання у вигляді позбавлення права керування.

Джерело: постанова Верховного Суду від 12.03.2019 р. у справі  № 495/9188/16-к

Бухгалтерський сервіс «Iнтерактивна бухгалтерія»