Користуючись послугами перевезення як приватна особа, мало хто замислюється над нюансами їх правової природи. Однак коли укладення відповідних договорів потребує госпдіяльність, підхід до такого питання має бути більш виваженим.
Розгляньмо загальні положення й особливості правового регулювання договорів перевезення

Договір перевезення: загальна характеристика

Визначення договору перевезення у Цивільному кодексі України (даліЦКУ) відсутнє — натомість законодавець формулює окремі дефініції для кожного з різновидів перевезення.

Узагальнивши їх, виходить, що договором перевезення є договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов’язується надати другій стороні (замовнику, назви якого за договором можуть бути різними залежно від його виду — пасажир, фрахтувальник, відправник тощо) послуги з транспортування осіб/багажу/надання місця в транспортному засобі тощо, а замовник зобов’язується оплатити надані йому послуги. Здебільшого договори перевезення належать до публічних. 

 Публічний договір — договір, за яким одна сторона — підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться. При цьому умови публічного договору встановлюють однаковими для всіх споживачів, окрім тих, кому за законом надані відповідні пільги (ст. 633 ЦКУ). Тому суб’єкти підприємницької діяльності, які надають споживачам послуги з перевезення, не вправі встановлювати будь-які привілеї чи обмеження для осіб, що бажають скористатися їх послугами.

Договори перевезення можуть бути консенсуальними, тобто такими, що вважаються укладеними з моменту досягнення сторонами згоди щодо їх істотних умов. Можливим є укладення й реальних договорів перевезення, наприклад, таким є договір перевезення вантажу, який вважають укладеним із моменту передання вантажу транспортній організації.

Договори перевезення зазвичай є оплатними, навіть якщо про це не вказано в договорі, і двосторонніми, адже обидві сторони наділені правами й обов’язками.

З огляду на різноманіття видів транспорту й договорів у сфері перевезення, для кожного виду є свій масив нормативно-правових актів, що регулюють відносини між перевізником та клієнтами.

На боці перевізника під час здійснення перевезень, як правило, є спеціальний суб’єкт, що має право на надання таких послуг. Адже для здійснення перевезень, з огляду на складність і відповідальність такої діяльності, необхідно отримати ліцензію, яка підтверджує відповідність перевізника всім необхідним вимогам.

Ліцензійні умови з вимогами до перевізників різняться залежно від виду перевезень, що здійснює підприємство.

Наприклад, з 2016 року діють Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з перевезення пасажирів, небезпечних вантажів та небезпечних відходів залізничним транспортом (постанова КМУ від 09.12.2015 р. № 1168).

Щодо спеціальних вимог до перевезень іншими видами транспорту нині діють такі ліцензійні умови:

  • Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з перевезення пасажирів, небезпечних вантажів та небезпечних відходів автомобільним транспортом, міжнародних перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом, затверджені постановою КМУ від 02.12.2015 р. № 1001;
  • Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з перевезення пасажирів, небезпечних вантажів та небезпечних відходів повітряним транспортом, затверджені постановою КМУ від 10.03.2017 р. № 134;
  • Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з перевезення пасажирів, небезпечних вантажів та небезпечних відходів річковим, морським транспортом, затверджені постановою КМУ від 23.12.2015 р. № 1186, тощо.

Порядок розірвання договорів перевезення визначають як загальними нормами цивільного та господарського законодавства, так і спеціальними — щодо окремих галузей перевезень.

Наприклад, у сфері автоперевезень діє загальний порядок, згідно з яким зміна чи розірвання договору в односторонньому порядку без згоди сторін допускається лише у випадках, установлених договором або законом.

Тим часом випадки розірвання договору з автомобільним перевізником в односторонньому порядку законами не встановлені. Такий висновок було покладено в основу постанови ВГСУ від 21.09.2011 р. у справі № 4/1/11, у якій суд зауважив, що позивач мав би право на розірвання договору на перевезення пасажирів автомобільним транспортом на автобусних маршрутах загального користування лише у випадку неодноразового порушення перевізником вимог чинного законодавства й умов договору, при цьому такі випадки мали бути зафіксовані шляхом складання актів установленої форми.

Важливо

Нерідко на практиці окремі підприємці плутають договори перевезення із суміжними договорами — транспортного експедирування, і намагаються захищати свої права у судовому порядку, посилаючись на відповідні положення законодавства про перевезення в тих випадках, коли на практиці експедитор не виконував і не зобов’язаний був виконувати функцій перевізника.

Зокрема, у постанові від 11.06.2013 р. у справі № 48/644-31/269-16/263-2012 ВГСУ, відмовляючи у задоволенні касаційної скарги замовника транспортно-експедиторських послуг, зазначив, що експедитор — це суб’єкт господарювання, який за дорученням клієнта й за його рахунок виконує чи організовує виконання транспортно-експедиційних послуг, визначених договором транспортного експедирування. Водночас умовами укладеного з експедитором договору доручення не було передбачено покладення на відповідача функцій перевізника, доставки вантажу в пункт призначення та видачі його одержувачу, а лише організацію перевезення. Тому посилання позивача на норми законодавства про перевезення в обґрунтування порушень із боку експедитора не були взяті судом до уваги.